«Християнської смерті живота нашого, безболісного, непосоромленого, мирного, і доброї відповіді на Страшному Суді Христовому просимо».
За кожним богослужінням Православної Церкви звучить це прохання. Православній свідомості не без-, по-різному, в яких обставин відбудеться розлучення душі з тілом, і те, чи гідно вмираючий зустріне цей найважливіший момент. Тому кожен віруючий упродовж усього життя старанно молиться про те, щоб Господь не попустив йому раптову смерть, не дав померти в нерозкаяних гріхах.
«Всьому свій час і час всякої речі під небом: час народжуватися і час вмирати» (Еккл. 3, 1-2). Рано чи пізно для кожної людини настає час переходу від тимчасового земного існування до вічності. Страшно, коли людина вмирає, не усвідомлюючи цього, чіпляючись до останньої хвилини за примарні надії на одужання, особливо якщо ближні по малодушності приховують від нього правду. Навпаки, велике благо, якщо родичі подбали про передсмертну напутність і закликали священика до вмираючого (зрозуміло, не проти його бажання).
Православна Церква благословляє своїх чад у потойбічне життя таїнствами Покаяння, Причастя та Єлеосвячення (Соборування). Якщо вмираючий не був хрещений, то насамперед над ним звершується таїнство Хрещення. Хрещені приносять священикові сповідь у всіх неправдах і гріхах, які були в їхньому житті, і, якщо їхнє каяття було щире, допускаються до Причастя Святих Христових Таємниць. Це — найкращий наказ для душі, яка готується вступити на дорогу до вічності. Вважається навіть, що людина, яка жила церковним життям і сподобилася Причастя в день своєї смерті, мине демонські залякування і катування при сходженні на небо і безперешкодно сягає світлих чертогів. Соборування не замінює сповіді, як це вважається деякими, але доповнює його. У таїнстві Єлеосвячення прощаються гріхи неусвідомлені чи забуті, а навмисне (за сорому чи розрахунком) приховані на сповіді не відпускаються.
Освячену олію, яка залишилася після соборування, необхідно зберегти. При похованні його виливають на останки християнина. Для цього родичі померлого, вирушаючи на відспівування до храму, беруть посудину з єлеєм із собою і заздалегідь попереджають про це священика.
Але жодна з обрядів не може бути здійснена над людиною, яка перебуває в несвідомому стані і не здатна засвідчити свою волю, а тим більше над уже померлою.
Якщо покликати священика з якихось причин неможливо, а той, хто вмирає, хоче хреститися, — правом і обов’язком кожного православного мирянина буде здійснити це таїнство самому. Для цього необхідно вимовити без спотворень досконалу формулу Хрещення: «Хрещається раб(а) Божий(а) (повне ім’я) в ім’я Отця, амінь. І Сина, амінь. І Святого Духа, амінь», омиваючи голову того, хто страждає святою водою при кожному виголошенні слова «Амін». (Якщо після такого хрещення вмираючий, за невідомим нам Промислом Божим, залишився живим, таїнство вважається дійсним і більше не повторюється. Проте, його слід доповнити тими молитвами та обрядами, здійснити які може лише священик, насамперед — таїнством Миропомазання. Для цього потрібно прийти до храму або запросити батюшку додому).
У момент розлучення душі з тілом, за свідченням багатьох, які пережили клінічну смерть, людина відчуває почуття стомлення. Він бачить нечистих духів, жахливих виглядом, чує їхні страшні голоси. Тому наші благочестиві предки завжди оточували вмираючого предметами, що дають душі мир і заспокоєння: поміщали ікони і хрест так, щоб стражденний у передсмертних муках міг бачити їх, а сам одр із вмираючим ставили під ікони і запалювали Страсну свічку (свічку, з якою стояли) на ранку 12 Євангелій). Свічку давали в руку вмираючому або ставили біля ікон.
Полегшує перехід у вічність читання над умираючим особливих церковних молитов — «Канона молебного на кінець душі», який написаний від імені вмираючого, але може бути прочитаний священиком або кимось із близьких. Народна назва цього канону — відхідна молитва.
Його не обов’язково читати поряд із вмираючим. Якщо людина вмирає у лікарні, канон можна читати вдома. Головне — підтримати молитвою душу в ці найважчі для неї хвилини. Якщо християнин опускає дух під час читання канонів, то їх дочитують із заупокійним приспівом: «Упокій, Господи, душу покійного раба Твого…»
Наприкінці душі від тіла покійному заплющують очі, підв’язують щелепу, випрямляють тулуб і накривають з головою.
Деколи передсмертна хвороба триває довго, приносячи тяжкі страждання і самому хворому, і його рідним. У таких ситуаціях з благословення священика може бути прочитаний інший канон — «Чин, що буває на розлучення душі від тіла, коли людина довго страждає». Він містить прохання про швидку і мирну смерть страждаючого. Знайти тексти канонів можна у православних молитвословах.