У перекладі з грецького «панахида» означає «всенічний спів». Ще в епоху римських гонінь увійшло у звичай нічне моління за покійних. У ці страшні часи християни, боячись ненависті язичників, лише вночі могли проводжати у вічний спокій тіла святих мучеників, і вночі молилися над їхніми трунами. Під покровом темряви, що символізувала моральний стан тодішнього світу, християни запалювали біля останків мучеників свічки і чинили заупокійний спів протягом усієї ночі, а на зорі зраджували тіла їхньої землі. З того часу молитовне наслідування над спочилими християнами називається панахидою.
Сутність панахиди — молитовне поминання покійних братів і сестер, які, хоч і померли вірними Христу, але не зовсім відмовилися від слабкостей занепалої людської природи і забрали з собою свої немочі. Здійснюючи панахиду, Церква нагадує всім, хто живе про те, як душі померлих сходять від землі на Суд Божий, як зі страхом і трепетом чекають вони на цьому Суді, сповідуючи свої справи перед Господом Серцезнавцем. Не сміючи визначати посмертну долю покійного, яка стане відома лише після Суду, Церква нагадує нам про Божественне милосердя і спонукає молитися за померлих, дає можливість серцю вилитись у сльозах і проханнях за близьку людину.
Завершується панахида проголошенням диякона: «У блаженному успіні вічний спокій поклади, Господи, покійному рабові Твоєму (ім’я), і створи йому вічну пам’ять!» Як каже тлумач богослужіння блаженний Симеон, архієпископ Солунський, «це молитовне звернення є дар і завершення всього, воно відсилає померлого до насолоди Богом і ніби передає душу і тіло покійного Богу».