Коли після гріхопадіння прабатьків у світ увійшла смерть, було визначено і спосіб поховання мертвих тіл. «Прах ти, і на порох вернешся», — сказав Бог Адаму (Бут. 3, 19). З цих слів померлих і ховають у землю.
Звичай спалювати тіла, настільки популярні зараз в Україні через відносну дешевизну, прийшов до нас з язичницького Сходу. Східні релігійні вчення містять у собі ідею реінкарнації (перевтілення), за якою душа неодноразово приходить землі, змінюючи у своїй тілесні оболонки. Тому язичництво бачить у тілі не храм душі, а її в’язницю. Закінчено термін перебування в черговій в’язниці — треба спалити її і попіл розвіяти за вітром.
Православна Церква відноситься до кремації несхвально і дозволяє її тільки за обставин непереборної сили – відсутності місць на цвинтарях або крайньої убогості коштів на поховання. Усі похоронні молитви, включаючи відспівування, звершуються над кремованим без змін. Перед спаленням тіла ікону або Розп’яття потрібно вийняти з труни, а віночок та лист із дозвільною молитвою залишити. Якщо урна з прахом згодом підховується в могилу, при цьому дії потрібно читати Трисвяте.
Серед християн існує побоювання, що спалення неминуче прирікає померлого на пекельні муки (проводяться паралелі між вогнем крематорію та геєнною вогненною). Щодо цього ще в II столітті апологет християнства Мінуцій Фелікс сказав: «Ми не боїмося… жодної шкоди за будь-якого способу поховання, але дотримуємося старого і кращого звичаю зраджувати тіло землі».
Кремація не схвалюється Церквою насамперед тому, що для тих, хто спалює своїх близьких, ця дія не повчальна; воно вселяє в душу швидше відчай, ніж надію на воскресіння. Посмертна доля кожного померлого перебуває в руках Божих і не залежить від способу поховання.